ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ В УКРАЇНІ
Юдіна О. Г. Колесник В. В.

Опубликовано 11.12.2012

Протягом останніх років тема політичної корупції набула особливої гостроти. Масштаб поширення цього явища у владних і політичних інститутах дозволяє характеризувати політичну корупцію як невід’ємний атрибут їх повсякденної діяльності.

Політична корупція — це нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (ренти). При цьому, рента може мати будь-який характер — від безпосередньо матеріального до символічного (влада заради влади, соціального престижу тощо), а механізми використання повноважень можуть набувати протиправних форм [1, с. 7].

Метою даної статті є розгляд такого явища як політична корупція та її вплив на різні державні органи.

Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли такі вчені М. Мельник, В. Стретович, С. Міщенко, В. Коваль, Р. Шлапак, О.Хмара та ін.

В Україні термін «політична корупція» увійшов до політичного режиму у 2006–2009 рр., які характеризувалися постійними конфліктами між вищими владними інститутами держави та гострими політичними кризами. На найвищому державному рівні звинувачення в політичній корупції вперше прозвучали з вуст Президента України В. Ющенка й були адресовані Верховній Раді України V скликання [2].

Аналіз досвіду останніх виборчих кампаній в Україні та особливостей політичного процесу в цілому дозволяє виокремити передумови і прояви політичної корупції в діяльності політичних партій — суб’єктів виборчого процесу. Як свідчить світовий досвід, поєднання бізнесу і влади починається від фінансування крупним капіталом політичної діяльності партій, що, з одного боку, спричиняє корумпованість влади, з іншого — позбавляє партії, а надалі і владу суспільної підтримки.

Міжнародна антикорупційна організація Трансперенсі Інтернешнл (ТгашрагепсуШетаіїопаІ) визначає політичну корупцію як «зловживання політичною владою для приватного блага» [3].

За статусом до суб’єктів політичної корупції можуть бути віднесені ті особи, які безпосередньо причетні до вироблення та організації здійснення державної політики в різних сферах і на різних рівнях.

На загальнодержавному рівні — це, насамперед, державні та політичні діячі, якими, зокрема, є Глава держави, керівники центральних органів виконавчої влади, народні депутати України, керівники політичних партій.

На регіональному рівні до таких суб’єктів можуть бути віднесені керівники місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також депутатів обласних і міських рад.[4, с. 67].

Переважна кількість політичних партій України не є ідеологічними за своєю природою. Реальною метою створення більшості політичних партій може вважатися реалізація не інтересів певних суспільних груп, прагматичних індивідуальних чи групових інтересів економічного характеру, для чого здобуття і збереження влади є лише засобом.

Це значною мірою пояснює поширеність серед українських політиків технологій «партійного проектування», коли партія розглядається як технологічний проект, організаційно-правовий механізм проходження до владних структур, а не як явище, що вкорінене в соціальній структурі суспільства та відбиває інтереси певної соціальної групи.

Цим також можна пояснити феномен надзвичайно великої кількості партій в Україні. Переважна більшість із них не беруть активної участі у політичному житті[1, с. 8].

До проявів політичної корупції можна віднести й вихід народних депутатів з політичних сил, за списками яких вони були обрані (а отже — отримали мандат завдяки підтримці виборцями їх передвиборних програм), без формального виходу з їх фракції (що дозволяє зберегти депутатський мандат), і створення ними власних партій, які не були учасниками виборців і, відповідно, не мають права бути представленими в Парламенті [5, с. 9].

Таким чином, значна частка політичних партій в Україні від початку створюється в умовах політичної корупції і для досягнення відповідної мети. Надалі не поширюється на повсякденну діяльність партійних структур і зумовлює не лише їх відкритість до проявів політичної корупції, але й часто робить участь у політично корупційних схемах єдино можливою умовою їх існування.

Чинне законодавство про вибори за списками політичних партій (блоків), уможливлює такий прояв політичної корупції як внесення до виборчих списків певних осіб (їх родичів) за відшкодування або у грошовій формі, або у формі зобов’язань лояльності. Підкуп виборців на виборах є очевидним проявом політичної корупції, оскільки передбачає вплив на волевиявлення громадян з метою стимулювання його здійснення у спосіб, що сприятиме здобуттю (утриманню) влади певною політичною силою або її кандидатом[5, с. 9].

Крім політичних партій політична корупція стосується різних органів державної влади. Насамперед Верховної Ради України, Президента України та консультативно-дорадчих органів при ньому, Кабінету Міністрів України, судових органів.

Після конституційної реформи значно розширився обсяг повноважень Верховної Ради України, зріс ступінь її самостійності. Це робить діяльність Парламенту головною ареною зіткнення і засобом реалізації інтересів політичних сил і ФПГ, що в поєднанні з характером виборчого процесу зумовлює відкритість вищого представницького органу держави до політичної корупції [6, c. 21].

Водночас, специфіка політичної корупції як явища не дає можливості чітко кваліфікувати певні дії чи наміри політичних сил як політично корупційні, а лише припускати наявність у них політично корупційних мотивів.

Структура Парламенту виявляється відділеною від виборців двома опосередковуючими ланками: політичними партіями (блоками) та бізнес-структурами, які контролюють групи депутатів. Відповідно, це робить Верховну Раду органом, що відбиває інтереси не стільки соціальних груп українського суспільства, скільки тих суб’єктів, які впливають на формування її персонального складу [5, с. 12].

Це явище саме по собі є проявом політичної корупції. Крім того, воно створює передумови для інших її проявів, через підміну у значної частини народних депутатів волі виборців як головного мотиву діяльності волею структур чи осіб, яким вони зобов’язані своєю присутністю в Парламенті.

Конституцією України передбачено формування у Верховній Раді коаліції депутатських фракцій, участь у якій надає політичній силі можливість доступу до всієї повноти владних повноважень. Це робить процес формування коаліції вразливим до політичної корупції. Найбільш очевидними проявами політичної корупції в цей період діяльності Парламенту були: створення відповідної нормативної бази, яка дозволяла реалізовувати поставлене політичне завдання (збільшення чисельності коаліції); «стимулювання» народних депутатів до переходу до складу коаліції.

Депутатський імунітет не можна вважати проявом політичної корупції, однак за певних умов він перетворюється на корупціогенний чинник. З одного боку, він захищає депутата від переслідувань, у т.ч. за вчинення корупційних дій, з іншого — відкриває можливість для корупції у процесі надання згоди Парламенту на притягнення депутата до відповідальності.

Скасування депутатської недоторканності і громадяни, і експерти, опитані Центром Разумкова, визнають одним з найбільш ефективних засобів боротьби з політичною корупцією[5, с. 1З].

Згідно з Конституцією, Президент України є «гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Відтак рівень правосвідомості та доброчесності Глави держави не лише значною мірою відбивається на морально-політичному іміджі України у світі, але й на характері відносин у системі державної влади, отже — і на рівні політичної корупції в країні. Водночас, обсяг повноважень Президента, за умов фактичної відсутності контролю над його діяльністю, створює передумови для проявів політичної корупції.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, у якому можуть бути представлені різні корпоративні та персональні інтереси. Після набуття чинності змінами до Конституції, Кабінет Міністрів формується парламентською коаліцією і має реалізовувати її політичний курс. Тому в діяльності Уряду як органу, який приймає рішення колегіально, дещо складніше виокремити політично корупційні прояви, ніж, наприклад, у діяльності Президента, який діє самостійно та від свого імені.

Судові та правоохоронні органи відіграють особливу роль у протидії корупції, оскільки їх головним завданням є забезпечення реалізації принципу верховенства права — тоді як корупція, зокрема політична, підриває дієвість цього принципу[5, с. 29].

Кожен з цих органів має специфічні завдання і функції в системі антикорупційної діяльності, проте всі вони є взаємопов’язаними. Тому вразливість до політично корупційних проявів кожного з них зокрема знижує ефективність протидії корупції в цілому, а корумпованість усієї системи — загалом ставить під сумнів здатність держави протидіяти корупції.

Судові органи безпосередньо вирішують спори, що виникають у політичній сфері, зокрема, під час та за результатами виборів, а також щодо певних дій і рішень органів влади, кадрових призначень та ін. Водночас, протягом останніх років представники суддівського корпусу України різних рівнів і ланок неодноразово ставали учасниками гучних корупційних скандалів.

Корумпованість органів судової влади, суддів робить їх особливо вразливими до політичної корупції. Суддя, проти якого зібрані компрометуючі матеріали, які можуть бути в потрібний момент використані для притягнення його до кримінальної відповідальності за корупційні дії, стає слухняним інструментом суб’єктів політичної корупції.

Іншими чинниками, що підвищують політично корупційні ризики в діяльності органів судової влади є: політичний тиск, який здійснюється, в т. ч. через недосконалий порядок призначення суддів, а також втручання в роботу суду або судді з боку інших органів (Генпрокуратура та ін.); залежність органів правосуддя від судів вищих рівнів, органів законодавчої і виконавчої влади.

Отже, можна зробити висновок, що політична корупція може бути визначена як нелегітимне використання учасниками політичного процесу та носіями публічної влади їх можливостей і повноважень з метою отримання особистих чи групових вигод (ренти). При цьому, вигода (рента) може мати будь-який характер — від безпосередньо матеріального до символічного (влада заради влади, соціального престижу тощо), а механізми використання повноважень (можливостей) можуть набувати протиправних форм.

Політична корупція в Україні набула всеохоплюючого, «тотального» характеру:

політична корупція приманна всім етапам формування та діяльності влади і місцевого самоврядування, всім без винятку державним і політичним інститутам;

корупційні відносини між органами влади та їх представниками в політичному середовищі набули рівнозначного характеру з легітимними, а в деяких випадках — практично повністю підмінили їх [7, с. 75].; корупційні схеми вважаються цілком прийнятними для політичної та управлінської еліти; політична корупція сприймається суспільством як даність і не викликає потреби в активній протидії їй, навпаки — частина громадян добровільно беруть участь у політично корупційних схемах.

Водночас, протидія політичній корупції є несистемною, часто формальною і, як наслідок — малоефективною. Політична корупція не розглядається як самостійний об’єкт протидії, немає законодавчого визначення політично корупційних діянь. Політична корупція є мірилом спроможності національної еліти управляти державою [8, с. 77].

Література:

  1. Політична корупція як явище: підходи до визначення. Аналітична доповідь Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  2. Прес-конференція Президента України В.Ющенка «Відповідальність. Законність. Вибір народу», 12 квітня 2007 р.;
  3. Мельник М. Політична корупція: сутність, чинники, засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  4. Політична корупція в Україні: потенційні суб’єкти, сфери, прояви, тенденції. Аналітична доповідь Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  5. Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь Центру Разумкова. — Національна безпека і оборона, 2007, № 1.
  6. Міщенко С. Політична корупція в Україні: стан, чинники та засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.
  7. Маркєєва О. Політична корупція в Україні: стан, чинники та засоби протидії. — Національна безпека і оборона, 2009, № 7.

Розповідайте про наш сайт: